Києво-Печерська Лавра та її святі
У другу неділю Великого посту (в 2019 році — це 24 березня) Церква вшановує пам’ять всіх Києво-Печерських преподобних. Дивовижну історію про Києво-Печерську Лавру та її преподобних напередодні свята публікує Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
Перше знайомство
У самому центрі Києва знаходиться великий монастир — Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра. На схилі Дніпра розташувалися красиві храми, величні споруди, дивовижні сади і доріжки, вимощені старовинною цеглою. Але саме серце монастиря криється… під землею. Адже недарма його називають Печерським, тобто, кажучи сучасною мовою, — печерним. Внизу, під високими дніпровськими горбами, ховається лабіринт із вузьких (не розійтися і двом людям) коридорів. Зайти сюди може будь-хто. Правда, варто прихопити з собою свічку, адже там, унизу, дуже темно, а місцями панує абсолютний морок.
Тут, у печерах, і зберігається до цих пір найголовніший скарб Лаври. Тільки це не золоті монети, не дорогоцінні камені і не дороге церковне начиння. Це святі люди. Уздовж стін протягом усього підземного лабіринту покояться мощі *київських святих — від IX до XX століття. Майже всі вони за життя були пов’язані з Києво-Печерською Лаврою.
Та найперші з них прославилися ще до Хрещення Русі…
Святі вікінги
У самому центрі стародавнього Києва гомонить натовп. Воїни, наближені до князя, прості городяни і, звичайно, жерці — служителі давньоруських богів Перуна і Велеса. Люди обступили міцний дерев’яний будинок і гнівно кричать щось господареві, який стоїть у дверях, але наблизитися не вирішуються. Занадто добре знають, на що він здатний із мечем у руках.
Господар будинку — Тур — сам з вікінгів, або, як їх тоді називали, варягів — суворих воїнів із холодних берегів Балтійського моря. З дитинства звичні боротися, вони не дорожили в бою власним життям, наводячи на ворогів жах своєю відчайдушністю. Ось і зараз, як би не вирували гнівом ті, хто засуджував, однак підійти до входу в будинок все ж ніхто не ризикнув.
А причина їх люті в тому, що княжий дружинник і майстерний воїн пішов навіть не проти князя… Проти богів!
Звичайно, останнім часом серед жителів Києва стало з’являтися все більше християн, навіть бабуся нинішнього князя Володимира — княгиня Ольга, була християнкою. Та й брат князя Ярополк, кажуть, симпатизував християнам. Однак тепер язичницька віра, що начебто ослабла, знову набирає силу! Сам князь Володимир доклав до цього руку. За його наказом в центрі міста спорудили ідол верховного бога Перуна, а жерці заговорили про старі традиції: час по-справжньому задобрити богів і принести їм у жертву людину.
Літопис зберіг до наших днів розповідь про ту подію: «І сказали старці і бояри: “Кинемо жереб на юнаків і дівчат, на кого впаде він, того і заріжемо в жертву богам”».
Жереб випав синові княжого дружинника, варяга Тура. Всі чекали, що він не стане опиратися такому рішенню. Адже варяги особливо шанують язичницьких богів — войовничих і нещадних.
Але почувши про те, що його синові, Іоанну, випав жереб, Тур лише розсміявся:
— Не боги це, а дерево. Нині є, а завтра згниє. Є лише один Бог. Він створив небо і землю, зірки, місяць і сонце. Людину теж створив Він і призначив йому жити на землі. А ці боги що сотворили? Вони самі створені. Не дам сина мого бісам.
О це так новина! Невже безстрашний воїн-варяг — християнин? Звичайно, він тривалий час прожив у Візантії, служив там в армії імператора, де багато варяг приймали християнство… Але якось все ж не віриться. Хоча чого тут дивуватися: адже Тур прийняв нове, християнське ім’я — Феодор, та й сина хрестив християнським ім’ям Іоанн.
Натовп йде на штурм. Раз, другий… Але батько з мечем у руках не підпускає тих, хто штурмують, до сина. Хто тут розповідав, ніби християнство — віра слабаків? Феодор прийняв рішення пожертвувати собою: або захистити свого сина, або загинути разом із ним. І в чесному бою його непросто було здолати навіть натовпу.
Довелося йти на хитрість… Будинок Феодора стояв на стовпах. Вороги підтяли їх, і будинок зруйнувався, поховавши під собою двох варягів — батька і сина, які стали першими християнськими мучениками Русі.
А де ж був у той час київський князь Володимир? Про це нічого не відомо. Але героїчна смерть його вірного воїна, який не віддав сина на розтерзання жерцям, напевно, потрясла князя. Все частіше і частіше почав замислюватися Володимир про вибір іншої віри, про відмову від кривавих жертв. Однак пройшло ще близько десяти років, перш ніж цей вибір був зроблений. Князь Володимир сам прийняв хрещення, а після власноруч зрубав ідол Перуна, скинувши його в Дніпро. На місці загибелі Феодора та Іоанна в знак покаяння він побудував першу в Києві церкву, названу Десятинною…
На початку ХХ століття в центрі міста проводилися розкопки. Київ багато разів руйнували, місто палало — із часів князя Володимира майже нічого навіть із кам’яних будівель не збереглося. Не стало й Десятинної церкви. А ось зруйнований фундамент того простого дерев’яного будинку на стовпах археологи знайшли збереженим.
Може бути, збіг, а може, і щось більше. Адже і мощі його господарів, святих вікінгів Феодора та Іоанна, теж по цю пору покояться в печерах Київської Лаври.
Розклад
Зараз стародавні Антонієві і Феодосієві печери відкриті щодня з 9.00 ранку до 16.00 вечора для всіх охочих вклонитися святим нетлінним мощам преподобних отців Печерських.